Итак, в Сети появился новый украинский интернет-поэт.
На 64-м году моей совершенно неосознанной жизни он и появился...
Негев — пустеля — шофар
У цю землю вчепившись корінням, колючками, гілками, злістями, стогонами...
Вже минулої долі жахливої не пам'ятаючи...
Не пам'ятаючи вже...
Зашкарублою шкірою, зламами серця, вузлами, рубцями, батожними гонами,
заплативши за «райське» життя на межі, шо запіклася кров'ю...
І вже...
Бузувірське світило те,
котре спалило кістки всі крізь тіло —
баю сонечком, ласкою,
сном...
Райським сном...
...А ті бризки туману, що після хамсина хапаю пошерхлим я ротом.
...Ну, звичайно ж, що потім
здається мені,
що течуть вони в глотку, що медом течуть.
Молоком...
Медом і молоком...
Медом
і молоком...
Очікування неминучого
— Хто там зіркою чиркнув в
червленому небі?
Місяць, і той...
Зблід і тане.
Над містом знову і знову
виляск і гуркіт надзвукового...
Під стогін будильника брат прокидається,
щоб заробити племінничці нашій
на корнфлекс..
Запах свіжого хліба...
Та кави...
Десь кіт, як дитинка, заплакав...
Здригнувшись від гуркоту
баків сміттєвих...
Ми сплелися в одне...
Тиша...
...І мир.
Хто там зіркою чиркнув по зблідлому небі?
Де ж ти, де ж ти, мій счастлівень?!
Що ж ти?
Де ж ти, мій счастлівень?!
Ось...
Вже кожен день
небо тут
жовтоблакитне,
в сковорідці тінь,
хмарок кучерявих кіпень
по небу пливе —
спокушає, що ось-ось
і на Негев щоб пришлось,
хай не дощика — туманів..
Вуй!
Ковзнувши крізь Стамбул,
щастя знову відлітає
в дальнії краї...
Друзі, друзі де —
мої...
Ввечері,
напившись чаю,
телевизию вмикаю...
Ось він!
Ось!!!
Відповідаю —
лупить...
шпарить...
Йде!!!
...Придивився —
ні...
Не те!
А, що — те?
...Вже, який рік
в дзеркалах Тарковського
безліч гроз і рік ...
Він...
Немов — верблюд в пальті..
Краплі...
Крапельки не ті!!!
Ні тебе, ні Парижу
Від того, від того, від того,
що душа, як той чобіт зносилася,
човгае, човгае, човгае...
і, як загнаний звір, прикидається чорним страховищем в житі.
...А з дзеркала тупо вдивляється в мене дідок — біс словесний...
А серце...
Не римується з долею...
Що ж!
Я приймаю все це, щоб ту біль дотерпіти до смерті.
І, ДИВO!
Е для мене за що учепитися —
гуску зловивши у на полі зеленому під Запорожскою Січчю,
видираю з хвоста
пару пір'я, що кращі,
і,
із картріджів викинутих,
я готую чорнило...
А потім,
вночі,
над листом білопіним свої воркування і сни
починаю...
Розкреслювати...
У саду...
Ось, доріжка, пирієм зарослая слизьким,
до кручі,
тінь твоя під горішиною,
світом освітлена...
З неба —
виразно —
голос:
— Усе, мій коханий, прости!
Ні тебе,
ні Парижа я вже на побачу,
я вже на побачу-у-у.
...Ніколи
Ні!!!
Лечу за тобою,
Ой, ти, божечка-боже, це ребра...
це ребра мої...
...Оговтавшись,
доклавши холодного до голови
просвітленої...
Знов...
Шепочу за луною твоею услід:
— Ні тебе,
...ні Парижу,
Ніколи, ніколи, ніколи...
